Історія однієї долі

24 вересня 2016 року відбулася дорожньо-транспортна пригода внаслідок якої пішохід, Кондрук Іван Миколайович, 06.01.2002 року народження, загинув на місці події.

Життя дуже складна річ. В ній є радість, є смуток, є помилки. Найбільшої болі завдає втрата рідної людини. Виправити це вже неможливо. Потрібно продовжувати жити далі, жити повним життям, приймати всі виклики долі.

Коли є хоч маленька можливість допомогти іншій людині, зроби це. Не вагаючись. Ми допомагали отримати їй належне відшкодування шкоди.

Вже пройшло майже 3 роки як мама, Кондрук Світлана Юріївна, втратила сина. І досі біль у душі, і досі страждання. Проте, вона навчилась жити далі. Вона дуже хотіла розповісти світу про свого сина, свого Іванка, хотіла щоб інші люди почули її історію.

Сину, сину, анголе мій…

Він з’явився в моєму житті на Святий вечір, як маленьке чудо. Медсестри та акушери залишили мене в родзалі, а його, маленького ангелочка, поклали біля мене на столику. Я почала з ним розмовляти, а він мені відповідав. Не плакав, не кричав, не заснув, як всі немовляти. Він на кожне моє слово давав відповідь своєю мовою, мовою немовляти. Він ніби розповідав про свою майбутню долю, але я не розуміла його, бо нам, звичайним людям, не зрозуміти маленьких янголят…Ми назвали його Іваном.

Ваня ріс здоровою і допитливою дитиною, любив слухати казки, любив коли я співала йому пісні. В той час, коли ми жили в далекому селі, в старій хатинці, бабуся приїздила до нас у гості. Одного разу, коли бабуся привезла Івану гостинці, він їх не з’їв, а заховав до вечора.

Коли я, втомлена сільською роботою, вже не мала сил розповісти дитині навіть казку, він дістав шоколадку і попросив розповісти казку. Сказав, що дасть за це мені шоколадку. Я тоді довго розповідала казки і співала колискові. Він навчився користуватися таким методом.

Навіть коли ми з ним посваримось, і я говорила йому, щоб йшов в свою кімнату, бо не хочу з ним розмовляти, він трошки поображається, а потім піде до старшої сестрички, попросить в неї гроші на квіти чи шоколадку, підійде до мене, тримаючи руку за спиною, загляне мені в очі, потім скаже: “мур-мур”. Ну як можна сердитися на нього?

“Підлиза, знову вертиш хвостом” – говорила я. Це були найкращі хвилини примирення… Потім, пізно ввечері, я заходила до нього в кімнату і цілувала йому очки і носик перед сном. Хоч Ваня і казав: “Мамо, я що маленький?”, але насправді йому це дуже подобалось. Зараз мені цього не вистачає, але спогади приносять полегшення. Це ж все було в моєму житті…

Сьогодні, навіть часто спілкуючись з незнайомими людьми, я кажу, щоб ніколи не говорили своїм дітям йти в свою кімнату. Тому що, одного дня, вони зможуть з неї не вийти…

В селі було важко без батьківської підтримки, серед чужих людей. Я стала працювати в столиці нянею трьох дітей. Дві дівчинки, хворі на ДЦП. Одна з них хвора душевно, духовно і психічно, її стан дуже часто буває нестабільним.

Вона то плаче, то сміється, то виє, то кричить. Витримати це буває дуже важко, але я звикла.  У дівчаток є брат, зараз йому 17, він ровесник мого сина. Я прийшла до них, коли йому ще не було 8 років. Тоді, коли я стала їздити на роботу, мій Ваня навчився самостійності, подорослішав і став відповідальним.

Спочатку, Ваня займався танцями і я мріяла про його танцювальну кар’єру. Ми шили різні костюми, їздили на конкурси, виступали в сільському клубі. Він вчився танцям 4 роки. Потім, зрозумів, що це не його. Пішов в музичну школу. Музикою займався 1 рік, і теж зрозумів, що це не його.

Ось після цього він обрав спорт. Він зрозумів, що це те, що йому потрібно. Спочатку футбол, теніс, а потім волейбол.  У нас на подвір’ї було повно хлопчаків, але я не проганяла. Нехай краще будуть в мене на очах. Дозволяла їм все, щоб тільки були вдома, і я могла їх бачити. Хлопці стали тренуватися, їздити на олімпіади, займали перші місця. Сьогодні, дивлячись на фотографії, нагороди, які висять на стіні, я дякую Богу за те, що Ваня був саме таким сином, яким я могла гордитися.

В той час, коли в світі багато сімей, які мріють про дитину, я була щасливою матір’ю. Можливо, я не цінувала ті хвилини, коли мій синочок вперше сказав “мама”, робив перші кроки…

В той час, коли на роботі я читала казку чужим дітям, мій хлопчик лежав на дорозі і на нього капав дощик, а його душа кричала: “Мамо!”. Я не пам’ятаю що в ту ніч мені снилося, і чи снилося взагалі, але пам’ятаю, що хвора душевно дитина раптом почала вити, і вила так страшно, як собака.

Немов давала мені знати, що вдома на мене чекає велике горе, про яке я дізнаюся тільки вранці… А вранці я вже мчалась швидким поїздом додому ще не знаючи всієї правди і благаючи Бога – нехай тільки лікарня, нехай реанімація, але живий. Проте, все найстрашніше вже сталося і більше нічого змінити не можна було.

Він більше ніколи не прибіжить мене зустрічати, а я ніколи його не обійму і не скажу: “Який ти в мене вже дорослий, як ти виріс, як же я скучила за цей час”. Він не піде і не поставить чайник, не зробить нам бутерброди…

Як же мені цього всього не вистачає зараз. Я думала, що так буде завжди. Я люблю своїх дітей, а вони люблять мене. Ми іноді ображаємось один на одного, іноді не розуміємо. Але потім, коли ми миримось, це ж найкращі миті життя.

Зараз, через багато років, згадуючи свій перехідний вік, я розумію, що мій син, в свої 14 років, був набагато мудрішим за мене. Якби раптом там, на небесах, мене вирішили забрати в 14 років, то я б була не готова. Я не вміла ні вірити, ні любити, ні надіятися. Тоді я не вірила, що зможу бути комусь потрібна, що зможу мати своїх дітей, і що мої діти будуть найкращі в світі.

Тоді я не мала віри, такої, яку маю зараз. Завдяки їй, я не озлобилась, не впала у відчай. Раптом я стала розуміти такі речі на які раніше не звертала уваги. Тепер розумію, що  мій син не просто так прийшов в моє життя і не просто так пішов з нього. Він тепер як промінчик сонця, як мій маленький ангелочок, який завжди зі мною і береже мене навіть від поганих думок.

Він став прикладом для мене. Коли йому було важко він не впадав в депресію, як я колись. Він брав м’яч, і йшов грати. Не просто грати, а перемагати. Зціпивши зуби від болю, зжимаючи руки в кулак… Навіть, коли в нього була вітрянка, все тіло горіло, обмащене зеленкою, Ваня одяг капішон, з під якого блищали його розумні оченята, брав м’яч і йшов на стадіон.

Він не йшов красти, вживати наркотики, за що я йому дуже вдячна. Тому, я більше не плачу. Я щаслива мати. На небесах теж потрібні найкращі. Тому, синочку, я відпускаю тебе у Всесвіт.

Кожен день у світі від дорожньо-транспортних пригод гинуть люди, діти. Це горе матерям, бабусям, які, так як і я, ще вчора були щасливі, а завтра… Більше немає майбутнього, немає. Мати, яка втрачає найдорожче, залишаючись зі своїм горем наодинці, не знає як жити далі і чи потрібно жити. Хочу сказати всім матерям. Потрібно. Чому? Тому що, наші діти все бачать. Їм все видно. 

Одного разу, коли спогади з великим болем захопили моє серце в той час коли їхала з роботи додому. Вийшла з метро на мості Патона в Києві. Довго дивилася з моста вниз і промайнула думка – навіщо мені життя, якщо в цьому світі, де так багато людей, не знайшлося місця для мого сина.

Я хочу ще раз його побачити. Можливо я б стрибнула туди, в безодню… І раптом я побачила його. ВІн стояв на льоду, махав пальцем, і сказав: “А Івану все видно”. Ці слова він сказав своїм друзям в останній день свого життя. Вони з друзями знімали відео. Телефон не постраждав, тільки розбився екран, а всі його фото, відео, все збереглося.

Я не знаю що це було. Можливо марево, можливо моя фантазія, але я його дійсно бачила, чула його слова. Тому, тепер я впевнена, що наші діти нас бачать. Там на мості Патона, я дала йому слово, що буду жити і йому не буде за мене соромно.

І піду я з цього життя тільки по волі Божій. Бог забрав не мене, а мого сина – найдорожче, що було в моєму житті. Значить він залишив мене для якоїсь місії. Можливо для того, щоб я розказала всьому світу про свого сина.

Недавно ми судилися зі страховою компанією “Країна”. Ті гроші, які вони не віддають родичам загиблих – це не просто гроші. Це горе, прокльони, сльози. Вони не розуміють як це поставити дитині пам’ятник, як пережити горе…

В цьому році був випускний в мого сина. Зараз, в нього на могилі однокласники почепили шовкову стрічку випускника. Я вдячна їм, що не забувають, що приходять на могилу, що пам’ятають. 

Я звертаюсь до всіх матерів – любіть і бережіть своїх дітей, щоб спогади про них були тільки хорошими.